Горджуся високим іменем зв’язківця Збройних Сил!

       Мрія стати військовим народилася у мене в ранньому дитинстві і особливо закріпилася, коли старший брат вступив у військове училище, а згодом повернувся з фронту із золотими погонами майора.
         В часи Великої вітчизняної війни у нас тривалий час квартирували військові. Ми з хлопчаками завжди чимось їм допомагали: то кухню розпалимо, то човен знайдемо для переправи через Дніпро. Найбільше завдань давав мені солдат-зв’язківець. Розповідав, що зв’язок в бою — невід’ємна запорука успіху. Напевно, з того часу я вирішив, що буду військовим зв’язківцем, хоча цілковито всього собі не уявляв.
        Після закінчення 10 класів я, не вагаючись, вирішив вступити до Київського військового училища зв’язку. В 1952 році я з великими труднощами (оскільки необхідно було складати 8 іспитів, а підготовка була середня), вступив до училища.
         Мене зразу призначили командиром відділення, присвоїли військове звання єфрейтора. Для мене це було високою довірою і честю. Через півроку мене — командира відділення, назначають старшиною 6-ї роти, а в роті було 273 курсанти, так що доводилося виконувати обов’язки старшини роти, не відставати в навчанні та ще й брати активну участь у художній самодіяльності. Старшиною я був до кінця навчання в училищі. Рота була однією з кращих. Зразком для нас були офіцери роти і, особливо, командир — майор В.Р. Бабанков — учасник Великої Вітчизняної війни, завжди акуратно одягнений, підтягнутий. Всі курсанти хотіли бути схожими на нього.
         Київське училище дійсно було школою мужності, загартування і оволодіння військовими справами. Я проніс через всю свою службу приклад кращих командирів і викладачів. Для нас, курсантів, зразком викладання і виховання був полковник П.А. Усик. Про цю людину ходили легенди, це був зразок офіцера по відношенню до своєї справи і у ставленні до людей. Ми всі вдячні Петру Андрійовичу за науку і добре батьківське ставлення до нас, курсантів. полковники: А.С. Гурін, О.Т. Кощеєв, М.Ф. Федоров — викладачі високої кваліфікації, майстри своєї справи теж були для нас яскравим прикладом.
       А з якою любов’ю, повагою, розумінням ставилися до нас командири: полковник В.С. Фрідман (заступник начальника училища), полковник І.М. Карпенко, підполковник Константинов (командири курсантських батальйонів). Училище протягом 80-ти років існування готувало висококваліфікованих офіцерів-зв’язківців — командирів і інженерів. Це одне із найстаріших училищ зв’язку і один із передових ВУЗів колишнього Радянського Союзу, а тепер — військовий інститут телекомунікацій і інформатизації.
        Після Великої Вітчизняної війни училищем керували генерал-лейтенант І.І. Буров, генерал-майор А.П. Бортник, генерал-майор І.Н. Тюльга, генерал-лейтенант М.К. Пилипенко. Це люди з великим життєвим досвідом, які пройшли пекло війни, знали, що необхідно майбутньому офіцеру-зв’язківцю. У нас був дуже дружний курсантський колектив. Я згадую своїх друзів по 6-й роті і по художній самодіяльності: полковника М.М. Межуєва, підполковників: Суботіна А.В., Одоєвцева, А.Г. Герасименка.
        Хочу схилитися перед усім колективом рідного училища і сказати сердечне спасибі за науку і виховання. Низький уклін професорсько-викладацькому колективу, командирам, службовцям. Це завдяки їм я став генералом, керівником військ зв’язку.
        Училище закінчив на відмінно, був занесений на Дошку Пошани і згодом був направлений для подальшого проходження служби в ПрикВО в 42-й окружний полк зв’язку командиром взводу дальнього зв’язку, хоча командування училища пропонувало мені залишитися в училищі помічником начальника політвідділу з комсомольської роботи. Але я переконав начальника училища відправити мене у війська, тим більше, що на мене був запит з ПрикВО. Я проходив там стажування і, мабуть, сподобався командуючому. Моє становлення як офіцера, кувалося саме в цьому полку.
       Тут в більшості служили офіцери надстрокової служби, учасники війни, вихователі із великим досвідом щодо організації бойової підготовки і дозвілля. Але я був єдиним офіцером, який закінчив військове училище. Особовий склад сприйняв мене доброзичливо, з перших днів встановилися довірливі службові відносини з сержантами. Колектив був дружний і наполегливий в досягненні поставлених цілей. Все це дозволило взводу на осінній підсумковій перевірці з бойової і політичної підготовки отримати звання відмінного. Це було вперше в полку. У взводі добре працювали сержанти, які були кістяком в усіх справах, добре знали техніку, були вимогливі до себе і підлеглих.
        Не минули мене і події в Польщі та Угорщині 1956 року. В полку була сформована оперативна група із засобами зв’язку, і мене призначили її командиром. 19 жовтня 1956 року ми одержали завдання здійснити марш в район міста Мукачево, а далі — у місто Виноградово і населений пункт Захань (на кордоні СРСР і Угорщини).
        31 жовтня 1956 року розгорнули вузол зв’язку в районі аеропорту м. Будапешта. Тут я вперше побачив маршала Радянського Союзу Конєва І.С., який вимагав забезпечити зв’язок з Москвою. А зв’язку в цей час не було. Треба було знайти вихід із цієї ситуації за будь-яких умов. І ми знайшли та забезпечили переговори. З того моменту я на все життя зрозумів, що не можна говорити про відсутність зв’язку, треба шукати можливості його забезпечення. Протягом 40 років служби я в цьому переконався не раз.
        За успішне виконання завдання в Угорщині вісім чоловік з полку були нагороджені орденами і медалями, в тому числі і я був нагороджений орденом Червоної зірки.
        В 1958 році я прийняв роту. Для офіцерів полку це була подія: лейтенант прийняв роту!!! В полку було багато офіцерів, які прослужили 15—17 років старшими лейтенантами і мріяли про звання капітана. Я відмовлявся, пояснював, що мені ще рано, що є більш гідні офіцери, але командир батальйону підполковник Н.С. Компанієць наполягав на своєму, його підтримав командир полку полковник Н.І. Петров.
        З 1958 року до 1961 року (до вступу в академію) рота була відмінною в полку, а в 1959 році була визнана як краща в ПрикВО. Командуючий округом вручив роті “вимпел” і заохотив офіцерів і солдат. В результаті в 1961 році мені достроково було присвоєно військове звання капітана, і цього ж року я вступив до нашої рідної академії зв’язку.
        Закінчив академію в 1966 році. Було багато пропозицій щодо призначення, але начальник академії генерал-полковник О.О. Фролов наполягав на своєму, і мене залишили в академічному полку зв’язку командиром 1-го батальйону, який забезпечував всі польові виходи слухачів академії.
      В 1969 році мене призначили заступником командира полку, яким керував полковник Ю.Г. Дегтярьов — справжній організатор, людина зразкова у всіх відношеннях.
        В 1970 році був призначений командиром 166-го полку зв’язку в місті Гостомелі. Через три роки наказом начальника зв’язку ЗС СРСР маршала зв’язку О.І. Бєлова мій полк був названий в числі кращих частин центрального підпорядкування.
        В 1974 році за особистим представленням командуючого військами БВО генерал-полковника І.М. Третяка мене призначили заступником начальника військ зв’язку Білоруського військового округу.
        Можу з гордістю сказати, що оператором я став завдяки офіцерам штабу БВО. Це мені згодилося на майбутнє, коли я став начальником військ зв’язку Північної групи військ (Польща) і начальником Рязанського училища зв’язку, а особливо, коли я був начальником Управління бойової підготовки і ВУЗів в Управлінні начальника зв’язку ЗС СРСР. Сьогодні, очолюючи багатотисячний колектив ветеранів військ зв’язку ЗС РФ і міста Москви, я свій 40-річний досвід служби у збройних силах передаю молодим офіцерам, сержантам, солдатам.
         Завжди і всюди я з гордістю говорю, що я родом з України, що росіяни і українці — брати навіки.

повернутися