ГІТМАН Н.С.,
полковник у відставці,
колишній заступник начальника зв’язку КВО

        У березні та квітні 1986 року війська зв’язку КВО готувалися до проведення науково-дослідних навчань, метою яких було скорочення кількості засобів зв’язку, які розташовувалися безпосередньо на пунктах управління фронту і армії. При цьому ставилося складне завдання зберегти і навіть зменшити нормативні показники розгортання і переміщення цих рухомих вузлів зв’язку. Навчання планувалися на першу половину травня. Для проведення, мабуть, одного з останніх тренувань до Києва прибув начальник управління засекречених зв’язків Управління зв’язку ГШ ЗС колишнього СРСР генерал-лейтенант Л.І. Тітов.
        Бригада зв’язку КВО у повному складі вийшла, як кажуть, у “поле” в районі “Жовтневе” та “Мила-Макарів”. Навчання були дуже напружені. Разом з підрозділами бригади зв’язку вийшли офіцери управління зв’язку штабу КВО на чолі з начальником зв’язку КВО генералом-майором Василем Федоровичем Вєдєрніковим. Для забезпечення взаємодії з органами зв’язку України стаціонарною системою зв’язку та підрозділами зв’язку бригади зв’язку в штабі округу залишилися: я — заступник начальника зв’язку КВО та мій помічник — старший офіцер фельд’єгерсько-поштового зв’язку Управління зв’язку підполковник М.В. Демчук.
        Мені в першій половині дня 26 квітня 1986 року (це була, до речі, субота, і в штабі КВО нікого, окрім чергових служб, не було) з неофіційних джерел стало відомо, що на Чорнобильській АЕС десь о 5-й ранку сталася пожежа. Ось що пише з цього приводу генерал-лейтенант В.Ф. Вєдєрніков у книжці “Москва—Чорнобиль” (Москва: воєнвидав, 1998 рік):
        “…Війська зв’язку округу знаходились на навчаннях. 26 квітня у другій половині дня мені зателефонував зі штабу КВО мій колишній заступник — полковник Н.С. Гітман і доповів, що на ЧАЕС сталася аварія.
        Я спочатку сприйняв цю інформацію, як мало вагому, і попросив Наума Семеновича не відхилятися від виконання дуже серйозного завдання, яке було поставлене перед ним начальником зв’язку Збройних Сил СРСР. Але Наум Семенович повідомив про свою зустріч із заступником начальника штабу КВО генерал-майором І.С. Шматком, який наказав негайно створити оперативну групу із засобами зв’язку і відрядити їх в Прип’ять.
        Я дав згоду на вилучення з навчань для підготовки і відправки в Прип’ять групи засобів зв’язку у складі однієї станції космічного зв’язку Р-440-О та двох каналоутворюючих апаратних Т-222П та П-244ТМ.
        До цього досить загального повідомлення слід додати деякі подробиці. У цей час у ПрикВО під Львовом проходили збори керівного складу Управління Збройними Силами СРСР, на яких знаходився і начальник зв’язку збройних сил, маршал військ зв’язку А.І. Бєлов. І, мабуть, через обставини секретності щодо Чорнобильських подій йому відразу не стало відомо про аварію та її масштаби.
       Далі події розгорталися таким чином. З бригади зв’язку ще до ночі з 26 на 27 квітня повернувся з навчань майор Б.А. Грушевський, який отримав завдання підготувати для особового складу харчі, воду, засоби індивідуального захисту та медичної допомоги.
        До команди майора Б.А. Грушевського увійшли: капітан А.А. Мартиненко (помер у 2000 році), прапорщики Н.І. Алістратенко і І.Л. Олійник, а також рядові та сержанти.
        В Прип’яті була створена урядова комісія для розслідування причин аварії на ЧАЕС. Керівником цієї групи був призначений заступник Ради Міністрів СРСР Б.Є. Щербина. До її складу входили: А.І. Майорець — міністр енергетики і електрифікації СРСР, А.І. Мєшков — перший заступник міністра середнього машинобудування, В.А. Сидоренко — перший заступник голови держкомнагляду СРСР, В.І. Другов — заступник міністра внутрішніх справ СРСР, Є.І. Воробйов — перший заступник міністра охорони здоров’я СРСР, Д.А. Щербак — начальник головного управління КДБ СРСР, О.В. Сорока — заступник Генпрокурора СРСР, Н.Д. Ніколаєв — заступник Голови Ради Міністрів УРСР, І.С. Плющ — голова Київського облвиконкому, Н.П. Сімогатов — голова ЦК профспілок робітників електростанцій та електронної промисловості, В.А. Легасов — академік АН СРСР.
        В цей же час до роботи урядової комісії, крім її членів, було залучено багато керівників та фахівців. Серед них були: академік А.П. Александров і начальник хімічних військ ЗС СРСР генерал-полковник В.К. Пікалов.
        Урядова комісія на першому етапі знаходилася в будинку Прип’ятського міськкому партії і користувалася для своєї роботи в перші години зв’язком енергетиків Прип’яті та ЧАЕС. Можливості цього зв’язку були обмежені. Існував кабельний зв’язок між Прип’яттю, ЧАЕС та Чорнобилем, а від Чорнобиля до Києва йшла ППМЗ (постійна повітряна мережа зв’язку) з обмеженою кількістю каналів. Крім того, було декілька каналів зв’язку від Прип’яті та ЧАЕС до Київенерго. Тому заходи, проведені військовослужбовцями КВО, були своєчасні.
        Доки група зв’язківців на чолі з майором Б.А. Грушевським готувалася і виконувала стрімкий нічний марш з Гостомеля на Прип’ять, я зателефонував диспетчеру міністерства зв’язку України — Левицькій Ірині Костянтинівні і попросив її підготувати два чотирьохпровідні канали від вузла зв’язку КВО “Легенда” до міськкому партії Прип’яті: один — під телефон ЗАЗ, другий — під відкритий телефон. Згодом, після доповіді черговому по ПУЗ ЗС СРСР був підготовлений ще один канал для вузла зв’язку ГШ ЗС СРСР, на це прохання Ірина Костянтинівна відгукнулася не вагаючись.
        Всі ці події відбувалися вночі з 26 на 27 квітня (з суботи на неділю).
        Відповідними посадовими особами було прийнято рішення зробити в стіні аварійного блока дірку за допомогою артилерії. Для цього на ЧАЕС з Київського танкового училища на тралері був привезений танк. Для зв’язку з ним за командою генерала І.С. Шматка з учбового батальйону зв’язку прибув екіпаж командно-штабної машини Р-142, очолюваний прапорщиком Майхером. Екіпажі КШМ Р-142 і танка знаходилися від реактора на відстані прямого пострілу.
       Коли команда майора Б.А. Грушевського прибула до будинку міськкому партії міста Прип’яті, на них вже чекав цивільний зв’язківець і допоміг швидко під’єднатися до каналів зв’язку. О 4-й годині в Прип’яті почав функціонувати військовий вузол зв’язку, який забезпечив відкритий і закритий телефонний зв’язок зі штабом КВО, а також з генеральним штабом ЗС СРСР, хоча розпорядження начальника зв’язку ЗС СРСР щодо налагодження організації такого зв’язку було отримано лише о 9-й годині 27 квітня 1986 року. Слідом за групою Б.А. Грушевського до Прип’яті прибули зв’язківці урядового зв’язку, направлені генералом Т.С. Терелашвілі, а також зв’язківці полку зв’язку 17-ї повітряної армії КВО на чолі з майором Зелцем та В.С. Новаком.
        Таким чином, у Прип’яті був створений перший польовий вузол зв’язку з позивним “Волномер”, який на початковому етапі забезпечив потреби урядової комісії. Але навантаження на цей вузол час від часу зростало. Слід зауважити, що, як тільки почалися земляні роботи, пов’язані із заходами по ліквідації наслідків аварії, часто виникали обриви ліній зв’язку, і це теж збільшувало навантаження на військовий вузол зв’язку.
        Коли масштаби катастрофи були оцінені реально, для ліквідації її наслідків до Чорнобиля почали прибувати військові частини та підрозділи цивільних структур. В першу чергу залучалися частини і підрозділи радіаційно-хімічної розвідки, гелікоптерні підрозділи 17-ї повітряної армії КВО, згодом інженерні частини і підрозділи. Потреба зв’язку зростала.
      27 квітня 1986 року була створена і відправлена у Прип’ять оперативна група КВО. До цієї групи увійшов заступник начальника зв’язку КВО полковник А.В. Головінов.
       2 травня 1986 року до Чорнобиля прибув голова Ради Міністрів СРСР з групою керівників міністерств і відомств. Було прийнято рішення про створення 30-ти кілометрової зони відчуження та евакуації населення за її межі.
        Пункт управління вузла зв’язку був перенесений з міста Прип’ять до міста Чорнобиль і розташований у приміщенні міськкому партії. А 3 травня до Чорнобиля прибула оперативна група Міністерства оборони СРСР, до складу якої входили генерали і офіцери південно-західного командування та КВО на чолі з генералом армії О.І. Герасимовим. На чолі зв’язківців був генерал-майор І.М. Кот. На допомогу полковнику А.В. Головінову від управління зв’язку КВО прибув підполковник В.В. Печенюк, якого замінив я. Згодом прибули підполковники: А.В. Ткаченко, В.В. Молодико, В.М. Арер’єв, О.І. Скорохрод, В.І. Вовк. Я фактично виконував функції заступника генерал-майора І.М. Кота. У зв’язку із зростанням масштабів заходів у Чорнобилі силами першого польового вузла зв’язку 113-ої бригади зв’язку КВО був розгорнутий польовий вузол зв’язку. До 10 травня було важко передбачити, як надалі будуть розгортатися події на ЧАЕС. Панував страх щодо можливості поширення катастрофи. Тому у Іванкові був розгорнутий запасний вузол зв’язку 113-ої бригади зв’язку КВО, а силами радіорелейного батальйону КВО була побудована радіорелейна лінія Р-404 від заміського вузла зв’язку КВО до Чорнобильської зони. Згодом за рішенням першого заступника міністра зв’язку України Ю.М. Соловйова була встановлена 60-ти канальна апаратура від м. Чорнобиля до Києва. Цією роботою керував представник Міністерства зв’язку, підполковник у запасі В.М. Соренко.
        В районі села Оране були дислоковані: хімічний полк, інженерні та тилові частини, частини технічного забезпечення, склади, майстерні та ін. Тому там був розгорнутий допоміжний вузол зв’язку. Особлива увага приділялася зв’язку з ЧАЕС. Безпосередньо у дворі ЧАЕС була розташована КШМ Р-145, а особовий склад знаходився у бункері під будинком ЧАЕС. 5 травня у цьому бункері майором С.О. Бутузовим був розгорнутий комутатор незасекреченого зв’язку, його позивним був “Пробег”. Вузол зв’язку цілодобово забезпечував переговори завдяки офіцерам О.М. Черкасу і О.С. Дегоді із 113-ої бригади зв’язку КВО. Щоб запобігти поширенню трагедії, урядова комісія прийняла рішення охолодити масу, яка кипіла в аварійному реакторі.
        Майже поряд з палаючим енергоблоком шахтарі з Донбасу почали копати котлован, а від нього — штольню до реактора. Потрібно було забезпечити зв’язок з шахтарями в штольні. Взагалі, виконати таке завдання було легко: треба було пробігти з котушкою кабелю по відкритій площадці з дуже високим рівнем радіації до котловану, під’єднати телефонний апарат і повернутися назад. Всі розуміли, що ця робота є ризикованою для життя. Її виконав старший офіцер управління зв’язку КВО майор А.П. Скоропад. Згодом йому довелося лікуватися в Києві та Ленінграді.
       Щоб забезпечити засекречений зв’язок з бункером, необхідно було доставити туди відповідну апаратуру і змонтувати комутатор засекреченого зв’язку. Це завдання виконали за одну ніч заступник командира 113-ої бригади зв’язку по технічній частині підполковник В.Я. Містюк, майор С.О. Бутузов, старші лейтенанти О.М. Черкас та О.С. Дегода.
        8—9 травня стало очевидно, що розвитку катастрофи не буде. 9 травня вранці було прийнято рішення про створення в Чорнобилі, крім ОГ Міністерства оборони, трьох зон відповідальності зі штабами та вузлами зв’язку: 1-а зона (КВО) — в с. Теріхи; 2-а зона (ПрикВО) — біля с. Пісковки; 3-я зона — на території Білорусії.
        Вузол зв’язку у Теріхах був розгорнутий силами та засобами полку зв’язку 1-ї армії з міста Чернігова. Керував розгортанням начальник зв’язку 1-ї армії полковник Б.В. Сташко.
        Вже зранку 10 травня 1986 року ОГ в Чорнобилі мала прямий зв’язок з Москвою, Києвом, Львовом, Мінськом, а також з усіма зонами. З Москвою зв’язок підтримували апаратурою “Цвет”, яка забезпечила цілодобову передачу радіаційної обстановки на ЧАЕС.
        Майже всі рухомі підрозділи та засоби зв’язку КВО станом на 10—15 травня були задіяні. У резерві залишився лише один батальйон мобільних вузлів. Все це знижувало боєздатність військ зв’язку КВО. Після 15 травня генерал В.Ф. Вєдєрніков, турбуючись про підвищення боєздатності військ зв’язку, разом зі своїми заступниками вирішили перейти на стаціонарні вузли зв’язку, а основні мобільні засоби почали відправляти до місця постійного розташування.
        4 травня я звернувся до заступника міністра зв’язку Ю.А. Соловйова і отримав дозвіл на розміщення у клубі міського вузла зв’язку і пошти міста Чорнобиля стаціонарного вузла зв’язку.
        У Теріхах було вирішено будувати стаціонарний вузол зв’язку у великовантажних автопричепах, які призначалися для навчань. Цю роботу було виконано під керівництвом начальника відділу забезпечення управління зв’язку КВО полковника В.Л. Талденка. Йому допомагали підполковник В.А. Нілов та майор І.О. Широчкін.
         Таким чином, будівництво стаціонарних вузлів зв’язку дозволило вилучити всі рухомі засоби зв’язку і відправити їх до місць постійної дислокації (113-ої бригади зв’язку і полку 1-ої армії).
        Хочу відзначити роботу командира 113-ої бригади зв’язку полковника Р.М. Осяніна та його заступника по тилу полковника Л.А. Фукса. Безумовно, найважчим у чорнобильських подіях був травень 1986 року. В червні і липні обставини і відповідно система зв’язку стабілізувалися. Однією із серйозних змін у системі зв’язку десь у липні місяці був переїзд науково-дослідницького центру з Овруча в Ірпінь, де був побудований на території санаторію ВПС вузол зв’язку.
        Без перебільшення можна сказати, що військові зв’язківці під час чорнобильських подій продемонстрували високий рівень відповідальності, самовідданість, любов до своєї Батьківщини, показали свій високий професіоналізм, одним словом, героїзм, який визнаний народами усього світу.

повернутися