2.4. Військовий зв’язківець — професія героїчна!
В історії
військ зв’язку немало яскравих і героїчних сторінок, вписаних в літопис Збройних
Сил України разом з усіма видами і родами військ.
Воїни - зв’язківці, забезпечуючи
управління військами, здійснили немало подвигів в роки громадянської війни і
іноземної інтервенції, під час оборони своїх кордонів, в суворі роки Великої
Вітчизняної війни. Ми розповімо про один із полків зв’язку, особовий склад якого
формувався в період Великої Вітчизняної війни і брав участь як в обороні, так і
в звільненні території України від фашистських загарбників.
Це другий окремий
гвардійський полк зв’язку (2 ОГПЗ), який був утворений 25 серпня 1941 року під
м. Ніжином.
Особовий склад полку ще в
листопаді 1941 року прийняв рішення про забезпечення безперебійним зв’язком
командування і поставив перед собою мету — заслужити звання гвардійського.
Протягом жахливих років Великої Вітчизняної війни, здійснивши немало подвигів
вони виконували свої зобов’язання.
Жорстока боротьба, яка розгорнулась
на радянсько-німецькому фронті, вимагала від особового складу таких високих
моральних якостей, такого напруження всіх духовних і фізичних сил, котрі
дозволили витримати дуже суворі іспити війни і одержати повну перемогу над
ворогом.
Воїни - зв’язківці, як правило,
виконували свої завдання в умовах територіальної відокремленості і діяли в
складі екіпажу, команди, знаходячись на великій відстані один від одного. Вони
розуміли, що всі елементи вузла зв’язку знаходяться в безпосередній залежності
один від одного і невиконання бойового завдання хоча б одним спеціалістом чи
одним із екіпажів може привести до невиконання бойового завдання підрозділом,
частиною.
За родом своєї діяльності
військовий зв’язківець пов’язаний з матеріалами і цінностями, що вимагають від
нього збереження військової таємниці.
25 червня 1942 року в лісі біля
Курська проходив мітинг з нагоди вручення полку гвардійського прапора.
Воїни-зв’язківці дали клятву з честю нести заслужене звання гвардійця.
Пізніше полк був нагороджений орденами
Богдана Хмельницького і Червоного Прапора і йому було присвоєно ім’я
“Уманський”.
Командуючий 40-ї армії
генерал-лейтенант П.Ф. Жмаченко, який був присутній на урочистих мітингах, в
своєму виступі відмітив бойові заслуги гвардійців - зв’язківців.
“Наша армія — сказав він,
— пройшла з боями і славою від Воронежа до Карпат. Звільнила сотні міст і тисячі
сіл. Велику роль в звільненні України відіграли зв’язківці другого гвардійського
полку зв’язку. Полк на всіх етапах наступальної операції забезпечував
командування безперебійним зв’язком, що сприяло чіткому управлінню військами.”
У відповідь особовий склад полку
завірив командування армії, що гвардійці і надалі з честю виконуватимуть свій
обов’язок перед Батьківщиною.
Командарм 40-ї армії
генерал-лейтенант К.С. Москаленко (потім маршал Радянського Союзу) дуже
високо оцінив значення військових зв’язківців, особливо при форсуванні Дніпра.
Приклади героїчних подвигів гвардійців-зв’язківців спостерігаються протягом
усього бойового шляху частини.
О.І. Бєлов в своїй книзі
“Воспоминание маршала войск связи” пише: “Особисто я переконався, що героїзм
наших солдат заслуговує всієї німецької передової техніки”.
Високо несли честь і
гідність радянського офіцера командири всіх ступенів, виявляючи стійкість і
героїзм, захоплюючи своєю мужністю рядових бійців. Командир полку М.О. Абрамов,
будучи пораненим в голову, не залишив поле бою, а продовжував керувати полком.
Необхідно підкреслити,
що, хоча зв’язківцям і не так часто доводилося вступати в безпосередні сутички з
ворогом, їх бойові завдання були не менш небезпечні, ніж на передовій лінії.
Часто зв’язківці гинули не лише під час прокладанні лінії зв’язку, але і прямо
біля апарата або радіостанції. Так загинули під час бомбардування рядові
зв’язківці Ф.А. Ромозан, В.І. Циганко та інші гвардійці. В 1943 році під час
форсування Дніпра єфрейтор М.О. Приятельчук був поранений, але не дав згоди
залишити поле бою, заявляючи: ”Я поранений, але можу чергувати біля апарата, моє
місце тут, в команді”. Молодший сержант В.А. Щербаков був двічі поранений,
відправлений в шпиталь, але через добу повернувся в полк. Таких прикладів
героїзму, відданості Батьківщині особового складу 2 ОГПЗ можна навести багато.
Особливе місце займають героїчні
подвиги жінок-зв’язківців, які у важкий для Батьківщини час самовіддано боролися
з ворогом, пліч-о-пліч з братами і чоловіками відстоювали незалежність рідної
землі.
В роки війни в складі полку
воювало більше 100 жінок, які були спеціалістами ведучих напрямків, і від них
залежало успішне виконання завдань по забезпеченню зв’язком управління
військами.
“Багато тисяч славних
радянських жінок-патріоток, за покликом серця прийшовши до військ зв’язку,
нарівні із зв’язківцями-чоловіками несли важкий тягар солдатської служби, робили
все, щоб забезпечити безперебійний зв’язок в бойовій обстановці, — згадує маршал
військ зв’язку І.Т. Пересипкін. — В багатьох полках зв’язку фронтів і армій
жінки-зв’язківці складали більше половини всього особового складу. Серед них
були офіцери, сержанти і рядові — висококласні спеціалісти своєї справи. І всі
вони чудово справлялись із своїми не зовсім жіночими обов’язками.”
Слід зазначити, що з 1929 року
рішенням Наркома оборони в Київській військовій школі зв’язку проходили навчання
курсанти-жінки у складі однієї учбової групи. В 1933 році навчання було
закінчено і жінки-командири роз’їхалися по військових частинах зв’язку. Під час
війни навіть був жіночій полк нічних бомбардувальників. В цьому полку командиром
був чоловік, а весь полк складався тільки із жінок. Начальником зв’язку цього
полку була випускниця Київської військової школи зв’язку підполковник Меріуц
Марта Піменовна.
Маршал Радянського Союзу К.С.
Москаленко в своїх спогадах підкреслює: “Не можу не висловити повагу і
захоплення мужніми радянськими жінками. Їх не лякали ні труднощі військової
служби, ні смертельна небезпека.” Саме такі якості були притаманні
жінкам-зв’язківцям 2 ОГПЗ.
Так, наприклад,
радіотелеграфістка полку А.С. Хонцаюк вже в 1941 році за виконання важливого
бойового завдання однією із перших була нагороджена урядовою нагородою — медаллю
“За бойові заслуги”.
Під час одного із наступів в
1943 році вона, не знаючи сну та відпочинку, в складній обстановці чергувала 12
змін підряд без заміни, передаючи та приймаючи накази частинам 40-ї армії.
Особовий склад полку отримав 15
подяк від Верховного Головнокомандуючого. Багато воїнів було нагороджено
високими урядовими нагородами. Лише орденами за роки
Великої Вітчизняної війни
нагороджено 401-го воїна, із них двічі — 53 і тричі — 8 чоловік.
Після війни 2 ОГПЗ був
розташований на території Одеського військового округу.
В 1947 році за успішне
виконання завдань по забезпеченню зв’язком командування округу рішенням
Військової Ради полк був нагороджений перехідним Червоним Прапором.
В 1979, 1981 і 1982 роках полк
за підсумками бойової підготовки оголошується передовим і заноситься в Книгу
Пошани округу.
Особовий склад продовжує і розвиває славні бойові
традиції гвардійців-фронтовиків Другого окремого гвардійського Червонопрапорного
Уманського ордена Богдана Хмельницького полку зв’язку.
Мужність і героїзм цього полку
неодноразово відзначалися в наказах Верховного Головнокомандуючого, в наказах
міністра оборони, в наказах по фронту та армії. Його гвардійський прапор було
пронесено на параді Перемоги в Москві в 1945 році.
Як відомо, 16 квітня 1934 року
Центральний Виконавчий Комітет колишнього СРСР прийняв Постанову про
запровадження найвищої нагороди — звання Героя Радянського Союзу. Це високе
звання присвоюється за особисті чи колективні заслуги перед державою, за
здійснення героїчного подвигу.
Воїни - зв’язківці різних
національностей стояли на смерть і витримали суворі і тяжкі випробування, які
випали на їх долю в боротьбі з ворогом. Багато з них за вірність, хоробрість,
мужність, відданість Батьківщині були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Героїзм став нормою
поведінки людей і набув масового характеру з перших днів Великої Вітчизняної
війни.
Ніяка армія не знала
такого масового героїзму.