КАРПЕНКО І.М.,
полковник у відставці,
ветеран КВІУЗ,
колишній командир батальйону курсантів

        В грудні 1943 року із резерву офіцерів військ зв’язку, дислокованих в м. Москві, я був направлений в діючі війська 1-го Українського фронту на посаду начальника зв’язку 65-ї танкової бригади 2-го танкового корпусу.
          В цей час бригада і корпус вели бої на фронті проти фашистських військ за звільнення українських міст: Новоград–Волинський, Рівне, Дубно.
         Через слабку підготовку радистів і телефоністів мені довелося зазнати великих труднощів щодо забезпечення безперервним зв’язком командування. Гіркий досвід підказав мені, що не тільки необхідно мати знання і досвід організації зв’язку в бойовій обстановці, але і повсякденно займатися підготовкою спеціалістів з експлуатації техніки.
         В лютому 1944 року 65-а танкова бригада у складі танкового корпусу була відведена в тил 1-го Українського фронту для поповнення бойової техніки і особового складу. З цього поповнення відбиралися солдати, які мали належну загальноосвітню підготовку, комплектувалися групи радистів і телефоністів, з якими проводилися практичні заняття з вивчення матеріальної частини радіостанцій, телефонної апаратури і прокладання дротових ліній зв’язку.
        При форсуванні водних перешкод, розширенні плацдармів і веденні на них оборонних боїв, дротові засоби зв’язку мали особливо важливе значення. Здійснювався цей зв’язок шляхом прокладання кабелю по дну ріки.
         Телефонний зв’язок кабельними лініями, прокладеними по дну ріки, підтримувався завжди з плацдармами на ріках: Північний Буг, Вісла і на Одері під час наступу на місто Берлін.
         Досвід, набутий військами зв’язку у Великій Вітчизняній війні, став основою їх повоєнного розвитку. Досвід війни і сьогодні служить одним із джерел підвищення бойової готовності військ зв’язку Збройних Сил України.

повернутися