Моє військове життя завершене. Не мені судити, як я його прожив. Добре чи погано, мудро чи не мудро. Все сталося, як в казці: “Жив-був сільський хлопчик, вибився в люди, став генералом, пройшов страшну війну, вчив людей. Мирний час часто був не менш важким. Скільки радостей, смутку… Радостей, врешті, було більше. Що ж, видно, таким і повинно бути людське життя. Іншим я його собі не уявляю.
        Дивно, я прожив велике життя, але основні мої спогади стосуються чотирьох років війни і 16 років служби і роботи в КВВІДЧУЗ. Цей час для мене незабутній. Як мені пощастило: під час Великої Вітчизняної війни брав участь у визволенні України, в боях за Дніпро і Київ, а згодом на протязі 16 років (з 1972 по 1989 рік) керував колективом Київського військового училища зв’язку.
         Перш ніж вдатися до спогадів про роботу в КВВІДЧУЗ, хотілося б зупинитися на одному з епізодів війни, пов’язаному з моєю діяльністю в училищі.
         Пам’ятаю, наша 163 стрілецька дивізія 25 вересня 1943 року звільнила м. Бровари, і в цей же день наш передовий загін 1318 стрілецького полку форсував Матвіївську затоку і звільнив Труханів острів. Але в ніч на 26 вересня нас, замінивши іншою частиною, перекинули в с. Бортничі з метою форсувати Дніпро через острів Жуків. Мені, командиру відділення, було доручено очолити розвідгрупу і забезпечити зв’язок. За три дні запеклих боїв ми звільнили Жуків острів і досягли містечка Чапаєвка, але і тут нас змінила інша частина. Ми знову повертаємося на лівий берег Дніпра. Нас перекинули вже північніше Києва, і біля села (воно зараз на дні Київського моря) в ніч на 1 жовтня ми другий раз форсували Дніпро. В запеклих 36-ти денних кровопролитних боях (я до цього часу не можу без тремтіння згадувати це пекло) звільнили села: Лютеж, Петрівці, Гуту Межегірську, Мощун і Пущу Водицю, і 6 листопада вранці через Куренівку увійшли в Київ. Своїми очима бачив, як горів Київ, в тому числі і будівля училища зв’язку.
         І ось через 29 років після звільнення Києва я одержав призначення в одне із найстаріших училищ зв’язку — Київське училище зв’язку. Наказом начальника Генерального штабу 24 березня 1972 року я був призначений на посаду заступника начальника училища, будучи в званні полковника. Незабаром я очолив училище. Зізнаюся, що хоча у мене і був певний військовий досвід керівництва великим колективом, а також викладацької роботи в академії, я все ж з обережністю йшов на цю посаду, та ще й у новий колектив. Але, на щастя, такі хвилювання у мене відразу зникли, бо колектив в училищі був дружелюбний. Більше того, начальник училища — генерал-майор Тюльга Іван Миколайович — людина розумна і вихована, прийняв мене, як свого наступника, тепло і дав можливість на протязі року керувати училищем. Ознайомившись зі станом справ в училищі, мною були виявлені серйозні недоліки: відсутність необхідного рівня служби військ, військового порядку і дисципліни, організації учбового процесу, відсутність на кафедрах і в лабораторіях засобів автоматизації, електронно-обчислю-вальних машин. В училищі був високопрофесійний і досвідчений професорсько-викладацький колектив. Я високо цінив їх знання, однак мій життєвий досвід показав, що “голих” знань недостатньо. Багато викладачів були чистими теоретиками, яким жодного разу в житті не доводилося на практиці керувати і забезпечувати зв’язком. Тому, через деякий час, старих викладачів ми відправили у відставку і набрали молодих офіцерів-зв’язківців. Утворилася нова працездатна творча команда: начальник політвідділу полковник Н. А. Паршутин, заступники начальника училища: генерал-майор С.А. Захаров, полковники О.М. Лазутін, О.І. Товкань, М.М. Межуєв. Основним нашим завданням, перш за все, було забезпечення належних умов життєдіяльності училища, а офіцерів — житлом. По території училища ходив міський транспорт, не було спортивних майданчиків і стройового плацу. З допомогою міської влади ці труднощі були подолані. Міський транспорт пустили в обхід нашої території, значно збільшили учбові площі, побудували новий гуртожиток, реконструювали старий, удосконалили учбово-польову базу в Бортничах. Вдалося вирішити і квартирну проблему.
          Завдяки набутому досвіду в роки Великої Вітчизняної війни і в післявоєнний період, я був твердо переконаний, що дисципліна в армії — це стрижень, слухняність — вище виявлення військового обов’язку. Цей девіз ми намагалися запровадити в процесі політико-виховної роботи.
         Згодом я був удостоєний генеральського звання. Протягом періоду роботи в училищі намагався зосередити свої зусилля на умінні узгоджувати свої дії з колективом, своїми заступниками, яким цілковито довіряв. Звичайно, були і труднощі, безсонні ночі, але я з гордістю і задоволенням згадую роки службі в училищі.
         Підводячи підсумки 16-річної служби в училищі, я можу з впевненістю сказати, що це прекрасна школа-кузня для підготовки офіцерів-зв’язківців. Припинив службу в училищі за власною ініціативою, так як дійшов до висновку, що мені пора у відставку. Начальник військ зв’язку генерал К.І. Кобец відмовляв мене, просив ще послужити, але я твердо стояв на своєму і збирався залишити армію достойно. Старіння — це природний процес, і я вважаю, що до цього потрібно ставитися спокійно, по-філософськи. Моїм наступником був призначений генерал-майор А.Г. Федоров.
         Крім вищесказаного, до такого рішення мене підштовхнуло й те, що відбувалося в нашій країні. Розгорнулася перебудова, і на моїх очах гинуло все, що створювалося стільки років важкою працею. Більше того, знецінювалися ідеали, які для нас були святими.
         Знаходячись у відставці, уважно стежу за станом і удосконаленням систем зв’язку і автоматизованого управління військами Збройних Сил України. По можливості надаю реальну допомогу командуванню Інституту управління і зв’язку, а також Науковому центру в розв’язанні гострих питань.
         Треба сказати, що, не дивлячись на важке економічне становище в Україні, багато робиться для підтримки і удосконалення засобів управління і зв’язку.
          Хочу зупинитися на одній з важливих проблем, яка виникла з переходом на нові принципи господарювання.
        Демонополізація послуг зв’язку, формування в цій сфері ринкових відносин зумовили появу на території України мереж зв’язку, які належать акціонерним товариствам і приватним особам. Значна їх кількість ставить перед Збройними Силами України ряд нових проблем, серед яких однією з важливих є координація створення, розвитку і використання ресурсів цих мереж в інтересах обороноздатності держави. Важлива роль у вирішенні цієї проблеми належить начальнику зв’язку Збройних Сил України і підлеглим йому колективам.

повернутися